МЕТОДОЛОГІЯ КУЛЬТУРОТВОРЧОСТІ

Анотація

У статті теоретично осмислюються роль і значення традиційних теоретико-методологічних підходів філософії у розв’язанні проблеми культуротворчості. Наголошено на тому, що наявні дослідження не в достатній мірі розкривають онтологічний статус культуротворчості людини та далеко не в повній мірі використовують та характеризують методологічні і зокрема, традиційні методи дослідження. Водночас модель культуротворчого призначення людини є найбільш ефективною формою взаємодії етносів і націй в епоху глобалізації, коли Інший (людина, природа, нація, культура) постає як автентична цінність. Практичність цієї моделі полягає у плеканні надії на виживання людства в найближчий та середньостроковій перспективі.

Автор звертається до аналізу історичного, діалектичного, еволюційного, функціонального, етнопсихологічного, дослідження культуротворчої активності людини. Звертається увага на важливість застосування системного методу, який можна розглядати в якості підсумку вказаних традиційних методів. Мета статті випливає з недостатньої розробленості проблеми методології культуротворчості людини в умовах глобалізації та полягає у визначенні основних рис традиційного методологічного апарату культуротворчості. Адже розкриття його інноваційного потенціалу в сучасних умовах забезпечує діалектичне розуміння культурних процесів та може стати методологічною основою розуміння сучасних методів та методологій як поєднання цих методів, або, принаймні, деяких із них.

Традиційні методи дослідження виконують не однакову роль у вивченні проблеми культуротворчості людини, тому одним із важливих завдань публікації є виявлення, аналіз та застосування найбільш «продуктивних» та «ефективних» методів і методологій при дослідженні проблеми культуротворчої динаміки розвитку сучасної людини. Також важливим завданням є верифікація ідеї про те, що культуротворчість як проблема наукового дискурсу не є суто культурологічною проблемою, однак ця ідея набуває нового смислового наповнення у безпосередньому зв’язку з філософією, що виявляється на фундаментальному, методологічному рівні.

Наприкінці статті робиться висновок про перспективність застосування цих методів у поєднанні з сучасними методами і методологіями. Наголошується на необхідності вироблення методологічного «механізму» цього поєднання. Виявлено, що системний метод виступає в ролі базової методології, яка дозволяє поєднати традиційні методології між собою та виступити «методологічним майданчиком» поєднання традиційних методів з сучасними методами, що може мати різні форми вираження, які залежать від контекстуального застосування щодо конкретної культуротворчої проблематики.

Ключові слова: культуротворчість; метод; історичний; діалектичний; еволюційний; функціональний; етнопсихологічний; системний