ВІД СТРУКТУРНОЇ ЛІНГВІСТИКИ ДО СЕМІОЛОГІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ: ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

Анотація

У статті показана еволюція поглядів щодо тлумачення мови, як універсального методу, який так чи інакше впливає на філософський дискурс. Відмічено, що вже у надрах структурної лінгвістики (Ф. де Соссюр, Р. Якобсон та ін.) сформувався семіологічний підхід дослідження мови, що заклав умови для подолання методологічного суб’єктивізму попередньої науки та філософії. Підкреслено, що мовна структура є не просто пояснювальною конструкцією; вона, виокремивши у собі множину певних метафізичних опозицій, прагне подолати їх та вийти за межі емпіричних досліджень. За її допомогою виникає можливість розглядати психічні і духовні феномени як такі, що не виводяться каузально з фізіологічних процесів, а навпаки, «внутрішньо запрограмовані», тобто створюють певні структури (Е. Гуссерль), що спричинює виникнення різноманіття грандіозних спекулятивних теорій у блоці гуманітарних наук, які прагнули наукової суворості та оновлення власної методологічної рефлексії, апелюючи до систематичності та об’єктивізму структурної лінгвістики закладаючи тим самим засади семіологічної філософії. Охарактеризовано особливості семіологічної філософії, а саме: зародження діадичних та тріадичних моделей структуралістів і постструктуралістів з їх репрезентативністю часово-просторових опозицій; неможливість хронологічного розрізнення структуралізму та постструктуралізму та їх поєднання у єдиний спосіб філософування; пропонування концептуального апарату пошуку нової форми раціональності (т. зв. «формальної раціональності»), яка припускає безліч актуалізацій у «вербальному психоаналізі» (Ж. Лакан), літературознавстві (Р. Барт), «структурної епістемології» М. Фуко, антиметафізичних демаршах Ж. Деріда і Ж.-Ф. Ліотара та спробах «симулякризації дійсності» Ж. Бодрійяра.